Років сто тому жила в маленькому селі на Полтавщині велика родина Шевченків. Дітей було дев’ятеро: сім хлопців та дві дівчинки. Одну з цих дівчат звали Людмилою, і в 1932 року вона вже була цілком доросла: їй виповнилось шістнадцять, і в неї вже був чоловік. Акім та Людмила ще не знали, що будуть моїми прадідом та прабабусею, але прикладали для цього зусилля.
По-перше – треба було вижити. Акім поїхав у Грозний будувати завод, а жінка залишилась вдома: на початку жовтня народилася моя бабуся. А в грудні молода мати з дитиною рушили в дорогу: де пішки, де потягами. Звичайно, селюкам не продавали квитків, але можна було їхати на дахах вагонів, чи висіти біля дверей, прив’язавши себе до поручня. А ще до себе було треба примотати маля, яке досить часто хотіло їсти та бруднило пелюшки. Пелюшки треба було прати та сушити. На собі, бо інакше ніяк…
Ця історія має щасливий кінець – молоді зустрілися та встигли до війни народити ще одну дівчинку.
А от села того більш немає, я навіть не знаю його назви. Коли Людмила повернулась додому, то побачила лише порожні хати.